У новорічний вечір близько 11-ї мій друг Андрій увімкнув телевізор і сказав: "Починається". На екрані з’явився Путін і привітав Андрія з Новим роком. Я у цей час виносила на балкон щойно приготоване сациві - у надії, що за годину воно якраз встигне охолонути; Оля, моя подруга і дружина Андрія, розставляла на столі тарілки й келихи, діти мирно грали в монополію, навіть дідусь дивився по іншому телевізору Пугачову з Галкіним. Можливо, варто додати, що дія відбувалася у Харкові, хоча, мені здається, це не має принципового значення. Головне - не географія, а те, що хтось робив таке, що мені й у голову не могло прийти.
Андрієві 43 роки, він лікар-терапевт, останнім часом вивчає правову медицину. Мені подобається його почуття гумору і розважливість суджень. Він із задоволенням читає Жадана й Андруховича, має свою думку про творчість Оксани Забужко, Ірени Карпи, Любка Дереша - "нє асіліл".
Зізнаюсь, про Путіна я з ним заговорила не відразу - Новий рік усе-таки. Але спитала. Причому питання поставила приблизно так: мовляв, ну-ну, і що тобі Путін сказав на Новий рік? "Не пам’ятаю, - відверто зізнався Андрій. - А яка різниця?".
Звісно, ніякої. Зрештою, про що говорив Ющенко у своєму новорічному зверненні, ми теж не згадали - Президента ми уважніше "дивилися", ніж слухали.
Тим не менш я наполягала: а все-таки?.. А все-таки, пояснював Андрій, вважай це "уламком мого персонального великодержавного шовінізму": "Я до 2001 року жодного разу в Києві не був, розумієш? І столиця моєї Батьківщини, яка тоді писалася з великої букви і займала одну шосту планети, між іншим, - була Москва". Та й ставлення у Харкові до Києва досить специфічне - мовляв, що нам Київ, ми самі собі "перша столиця"… Цілком українське ставлення, до речі, і не тільки до столиці - до всього.
Запитанню "як ти ставишся до Путіна?" Андрій страшенно здивувався: мовляв, нащо ти так, я ж правозахистом займаюся…, а на розпитування, чи не ностальгія бува його заїла і не мрії про "Back to the USSR", як сказали б Beatles, Андрій відповів, що його цілком вдовольняє "наше компактне проживання в існуючих кордонах", а не життя у "перманентно воюючій Росії".
Розмова супроводжувалася істеричним вибухами сміху. Мені здається, це важлива деталь. Ну, і справді, хіба можна на повному серйозі спитати свого товариша "Чи любиш ти Путіна?" і не засміятися? Самі спробуйте...
Ну, і ще: я не пам’ятаю, коли сама перестала зустрічати Новий рік "за Москвою". Точніше, ми перестали: Новий рік, усе-таки, справа колективна. Те, що це було якийсь час - пам’ятаю. А коли припинилося - ні. Я навіть не пам’ятаю, коли ми стали жити з Москвою у різних часових поясах. Ще в СРСР, бодай формальному СРСР кінця 80-х, чи вже після? Зараз здається, що якраз логічнішим таке подвійне святкування було би ще за СРСР. Тут не у соціальній філософії справа, а в усвідомленні співвідношення частини й цілого. Інше бачення карти своєї країни.
Одночасно з цим подвійним святкуванням і подвійним часом ("за Москвою" і "за Україною") були купони - їх треба було додавати в магазині до карбованців чи, може, до рублів (коли впровадили купони я теж не пам’ятаю…), потім з’явилися такі купони, які уже не треба було додавати до грошей, зате вони обраховувалися в шестизначних цифрах (спробуй, порахуй в умі), масла ми не їли, бо за маслом була величезна черга (як зараз за Шенгенськими візами…), моя стипендія була 1 долар і на неї можна було купити овочі на один борщ, свекруха, ідучи на роботу, лишала нам із чоловіком чотири цигарки "Політ" (без фільтру) - це було дуже щедро. Сигарети були по талонах. Цукор теж.
А ще у підземних переходах на Хрещатику шастали щурі, весь час було холодно, а бляшанка пива щось значила - її можна було подарувати, приміром, ідучи в гості. Порожню бляшанку теж не викидали - її ставили на поличку. В мого 14-річного брата було кілька бляшанок з-під імпортного пива. Це його радувало.
Приблизно тоді моя подруга святкувала "за Москвою" у батьків, а потім з чоловіком швидко йшла додому, щоби "по-справжньому" зустріти, як годиться, в себе. А ще потім її батьки виїхали в Німеччину. Зустрічати "за Москвою" відпало автоматично. Тоді всі виїжджали…
Я майже не згадую ті часи. У мене змінилася карта країни.
Я спитала свого брата, йому 30, чи пам’ятає він свою дитячу колекцію пивних бляшанок. Він спочатку сказав, що не пам’ятає, а потім засміявся - згадав… Цілком нормальна реакція, коли хтось робить щось таке, що тобі й у голову не приходить. Навіть якщо цей хтось - ти сам.