Берлінський мур для України

У Берліні сьогодні знову популярна теорія Гельмута Коля про хронологічні вікна в історії. Це коли, зокрема, міжнародна ситуація складається таким чином, що та чи інша країна може без особливих проблем вирішити свої зовнішньополітичні питання. Естонія чи Латвія, доводилось чути у німецькій столиці, сьогодні навряд чи опинились би у НАТО, а Румунія та Болгарія, швидше за все, не вступили б до Європейського Союзу.

Для України, впевнені у Берліні, таке хронологічне вікно наразі зачинене. Саме тому, отримати перспективу членства в ЄС і План дій щодо членства в НАТО їй набагато складніше, аніж для деяких представників колишнього соцтабору було вступити до Європейського Союзу та Північно-Атлантичного Альянсу. "Це несправедливо", - трохи зверхньо люблять повторювати німецькі експерти й політики, але реалії саме такі.

Такі реалії в самому Євросоюзі, виснаженому розширенням, пригніченому провальним референдумом в Ірландії з Лісабонського договору, антиінтеграційними вибриками чеського президента Клауса і польського Качиньського та розквітом корупції у найновіших країнах-членах. Такі реалії в НАТО, де Сполучені Штати не мають такого впливу, як мали ще десять років тому, а трохи більш ніж за місяць там відбудеться зміна адміністрацій. Такі реалії в Росії, для якої недопуск розширення НАТО на Схід стало ледве не елементом національної ідеї, котру двоголове керівництво Путіна-Медвєдєва готове захищати і інформаційною, і газовою, і традиційною зброєю. Такі, нарешті, реалії в самій Україні, де політична криза побила чи не всі європейські рекорди за своєю протяжністю у часі.

Щодо України у Німеччині існує цілковитий, або, як зауважив директор впливової Європейської Академії в Берліні Еккарт Штрантеншульте, винятковий консенсус: складається враження, що в Берліні не існує жодного політика, експерта чи просто впливової людини, яка б виступала за якнайшвидше запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО чи надання Україні конкретної європейської перспективи в ЄС. Отож, йдеться не про якийсь персональний песимізм (чи як люблять казати німці прагматизм) Ангели Меркель або Франка-Вальтера Штайнмайєра, а про спільну позицію політичної еліти Німеччини. І навіть якби пані Меркель вирішила якось суттєво підкоригувати свої погляди, вона б вимушена була рухатись проти загальної течії. Християнські-демократи та соціал демократи в українському питанні єдині як ніколи.

Аби зрозуміти, наскільки глибокі настрої панують у німецьких політичних колах проти будь-якого форсування України до Європейського Союзу, достатньо навести один, але дуже красномовний приклад. За інформацією, якою з "Главредом" поділились поважні дипломатичні джерела у Франції (про тамтешні настрої - у моєму наступному матеріалі з Парижу), саме Німеччина була тією країною, яка під проводом Ангели Меркель активно виступала проти того, щоб у підсумковій декларації саміту Україна-ЄС у Парижі Україна була визнана європейською державою. Зауважте, йдеться не про омріяну деким на Печерських пагорбах чи Михайлівській площі перспективу членства в Євросоюзі, а всього-навсього про констатацію факту, що Україна є європейською державою!!! А справа в тому, що, з точки зору пані канцлера та її оточення, формулювання про європейську державу дало б право Києву апелювати до 49 статті Римського договору, в якій чорним по білому записано, що кожна європейська держава має право претендувати на членство в Європейському Союзі. Німці дали відверто зрозуміти, що вони розглядають поняття "держава" (state) як абсолютно політичне й натомість запропонували альтернативний варіант: "європейська країна" (country). Мовляв, країна - це термін географічний і нікого ні до чого не зобов’язує. Подібні з німцями позиції розділили, за інформацією нашого джерела, також країни Бенілюксу.

Цікаво, що на питання, чи буде відрізнятись майбутня угода про асоціацію між ЄС та Україною від аналогічних документів, які існують у ЄС з Марокко або Чилі, представники німецького МЗС ледве не в один голос емоційно реагували: "Звичайно, Україна ж європейська країна!". Щоправда, поважний представник тамтешнього зовнішньополітичного відомства відразу ж зізнався: "Ми в Євросоюзі хочемо розвивати співробітництво з Україною без перспективи вступу", хоча й не виключив, що через кілька років, "якщо Євросоюзу вдасться вирішити свої власні конституційні проблеми, а реформи в Україні проходитимуть успішно", перспективу членства можна буде винести на порядок денний знову.

Наразі, як дав зрозуміти пан Штратеншульте, німецьких полісімейкерів страшно дратує, коли після п’ятнадцяти хвилин від початку зустрічі з українськими колегами, останні починають розпитувати про перспективу членства в Євросоюзі. "Це те саме, що хлопчики чи дівчатка шести-семи років кажуть, що хочуть одружитись, хоч і не дозріли до цього", - для максимальної ясності переходять на образну мову німецькі експерти.

Взагалі, ледве не всі роздуми німецьких співрозмовників на тему євросоюзівських планів України, виглядають таким чином, начебто в Берліні всіляко націлені відмовити Київ від будь-яких зазіхань на членство в Євросоюзі. Одні розповідають, який хаос встановився в ЄС після останнього розширення: навіть у мовному плані стало складніше порозумітись, бо якщо раніше був прямий переклад, то після введення 23 офіційних мов, перекладачі вимушені робити подвійну роботу - тлумачити спочатку на англійську, а вже потім на всі інші. І коли лідери країн-членів ЄС збираються за одним столом, то, буває, що пані Меркель вимушена на вушко запитувати у свого зовнішньополітичного радника: "Хто це там виступає на екрані?". Інші скаржаться, як вони розчарувались після вступу до ЄС Румунії та Болгарії, загадково при цьому запитуючи: "Якщо ви погано пообідали в ресторані, чи захочете повертатись до нього на вечерю?". Треті, як наприклад представник комітету у закордонних справах Бундестагу Маркус Меккель, пояснюють, що українцям нарешті потрібно зрозуміти одну просту річ. В його виконанні вона звучить так: "Якщо Україна хоче інтегруватись на Захід - ми вітаємо. Але це не означає, що ми готові "прив’язати" її до Заходу. Ми не хочемо володіти Україною, вона нам непотрібна як зона впливу Західної Європи". Ще хтось, як, наприклад, голова українсько-німецької парламентської групи в Бундестазі Бербель Кофлер, переживають, щоб четвертий раз за три роки не змінились колеги в українському парламентарі. Кажуть, що дуже складно зберігати будь-яку спадковість й поглиблювати контакти при настільки частій зміні облич у Раді та в міністерствах. І, нарешті, п"яті дають всіляко зрозуміти, що вони повністю солідарні із думкою відомого брюссельського чиновника з офісу Солани, яка звучить наступним чином: "ми вже переконались, що ви вмієте проводити демократичні парламентські вибори - покажіть нам щось ще".

Не менш песимістичні настрої панують у Берліні і стосовно запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО. І якщо хтось ще мав сподівання, що після грузинсько-російської кризи Німеччина підкоригувала свою непримиренну позицію, осмілюсь запевнити: жодної помітної еволюції в умах тамтешньої політичної еліти не відбулось. Єдине, що, порівнюючи, скажімо, з червнем місяцем, дещо змістились акценти в аргументації німецьких політиків. Так, наприклад, якщо три місяці німці дружньо називали три умови для отримання ПДЧ у грудні (політичну стабільність, достатню підтримку населення і забезпечення регіональної стабільності), то тепер більшість із них вже готові надати сценарій грудневого засідання міністрів закордонних справ у Брюсселі. На думку наших поважних німецьких співрозмовників, він виглядатиме наступним чином: глави зовнішньополітичних відомств Північно-Атлантичного альянсу підтримають суверенітет та територіальну цілісність Грузії і України, засудять визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії і визнають чинними рішення Бухарестського саміту.

Логіка, яку сповідує, за нашими даними й зовнішньополітичний радник канцлера Меркель пан Хойзген, полягає у наступному. По-перше, 70% населення України не підтримує такого кроку (на мої постійні зауваження, що насправді противників менше, німецькі співрозмовники лише наполягають, що у них курсує саме ця цифра і крапка). По-друге, вони вважають фальшивим аргументом пояснення, що ПДЧ - це ще не членство, оскільки цей механізм веде саме до членства і немає такої країни, яка б виконувала План дій щодо членства і не стала членом Альянсу. По-третє, більшість німців переконані, що вирішити європейські проблеми без Росії неможливо (є і ті, хто вважає, що і з Росією їх вирішити неможливо, але, здається, вони у меншості). Отож, мовляв, німецький народ (так-так, саме на нього посилаються тамтешні полісімейкери) запитує: для чого провокувати Росію якимось символічними актами, якщо Україна сама до такого кроку не готова, і ПДЧ буде небезпечним і для неї самої, враховуючи радикальні настрої у Криму загалом й Севастополі зокрема? По-четверте, не можна давати ПДЧ країнам, у яких при зміні уряду чи президента може змінитись зовнішньополітичний курс. І в цьому складно не погодитись, хоча, звісно, від такої зміни не можна застрахуватись не в одній Україні…

Єдине, навколо чого триває дискусія у самому Берліні - це навколо правильної мотивації відмови Україні та Грузії. Так, зокрема, не всі тамтешні співрозмовники згідні з контраргументами пані Меркель, які висловлювались напередодні Бухарестського саміту і стосувались, скажімо, наявності конфліктних регіонів на території Грузії. Цим самим, стверджують деякі представники Соціал-Демократичної партії Німеччини, вона фактично надала право вето Росії в НАТО: Москва зрозуміла цей аргумент по-своєму. А саме - для того, аби не впустити Грузію чи Україну в НАТО, достатньо спровокувати на їхній території конфлікт, аби розпалити тліючий. Щоправда, до провокацій на пострадянському просторі в Німеччині теж особливе ставлення: ледве не щодня доводилось чути від тамтешніх співрозмовників заклики та питання на кшталт: "перестаньте провокувати Росію", "чому ви йдете на ескалацію з Москвою?", "заяви Ющенка щодо Росії вкрай непродумані", "ваш Президент поводиться занадто емоційно" і так далі тому подібне. Одна німкеня, яка раніше очолювала впливову німецьку фундацію у Москві, лише почувши наше питання про НАТО, просто емоційно відрубала: "не треба весь час ображати Росію". Як тільки починаєш з’ясовувати, в чому ж суть таких оцінок, виявляється, що до німецької столиці інформація з України часом доходить не у зовсім коректному відображенні. Лише один приклад: майже всі, з ким доводилось спілкуватись у Берліні, стверджували, що Віктор Ющенко постійно провокує і йде на ескалацію з Росією, вимагаючи негайно вивести Чорноморський флот із Севастополя. Складно сказати, скільки разів доводилось мені та колегам пояснювати поважним німецьким політикам, що не лише Президент, але й жоден інший український політик не наполягає на виведенні ЧФ РФ раніше зафіксованого в угоді терміну. Тобто раніше 2017 року.

Інша доволі несподівана тенденція у німецькій зовнішній політиці полягає у тому, що якщо раніше тамтешні політики акцентували увагу виключно на втомі від розширення Європейського Союзу, то тепер ставлять під питанням і політику відкритих дверей Північно-Атлантичного Альянсу. Маркус Меккель, приміром, відверто зізнався, що для нього НАТО важливіше, ніж його розширення: "Ми не хочемо здійснювати самовбивчих актів". Під самовбивчими актами тут розуміють те, що з приходом Грузії і України Північноатлантичний альянс може втратити свою найбільшу, на думку німецьких політиків цінність, - п"яту статтю про колективну безпеку. Йдеться, як нескладно здогадатись про те, що НАТО не зможе захистити Україну і Грузію у їх потенційному протистоянні з Росією, навіть коли вони будуть членами Альянсу. Але натомість Північно-Атлантичний оголить свою безпомічність - продемонструє, що заповітна п"ята стаття у випадку з Росією не працює. Як альтернативний варіант, німецькі стратеги пропонують краще подумати над тим, як Альянсу захищати країни, котрі вже є в НАТО, але не можуть похвалитись особливо дружніми відносинами з Москвою.

Несприйняття Кремлем розширення НАТО за рахунок України, яке триватиме, поки, на думку німецьких співрозмовників, Росія хоч трохи не демократизується, підштовхнуло багатьох у Берліні до доволі цікавого висновку: просуватись до Європейського Союзу Україні буде простіше, аніж до НАТО, хоча традиційно вважалось навпаки. Власне саме тому наші західні сусіди рухались за формулою "спочатку НАТО, потім ЄС". У ситуації з Україною та Грузією, стверджують тамтешні експерти, може спрацювати зворотня формула. І все через те, що у Європейському Союзі відсутній такий дратівливий для Росії "елемент" як Сполучені Штати. А ветеран німецької дипломатії, посол Ганс-Георг Вік, взагалі радив рухатись лише в Євросоюз, використовуючи при цьому антиамериканські натяки на кшталт "рухайтесь у Європу, бо в НАТО ви будете у фарватері світової надпотуги". Щоправда, на моє уточнююче питання, чи дійсно Україні буде легше рухатись до Євросоюзу, аніж до НАТО, один поважний німецький дипломат автоматично видав на-гора такі переліки вимог до членства і в одній, і в іншій організації, що стало зрозуміло: пробити "берлінський мур" наразі Києву так просто не вдасться.

Редакція висловлює подяку за організацію поїздки головного редактора тижневика "Главред" до Варшави, Берліну, Парижу та Брюсселю міністерствам закордонних справ Польщі, Німеччини та Франції.