Неустойка як вид забезпечення виконання зобов'язання в господарському праві

З широкого спектра майново-правових зобов'язань, що виникають між суб'єктами господарювання, питання стягнення дебіторської заборгованості, а точніше додаткових до основного зобов'язання штрафних санкцій, видаються найпростішими, адже з усіх категорій господарських спорів є, мабуть, найпоширенішими, отже, і найбільш перевіреними судовою практикою їх розгляду. Однак саме судова практика свідчить про неоднозначність підходів у застосуванні матеріальної відповідальності за порушення грошових зобов'язань.

Лабіринти законодавства

Дуже часто схематичні підходи щодо порядку розрахунку санкцій, визначення їх розміру, періоду нарахування змушують уважніше перечитувати та співставляти вже знайомі норми.

Найменше приводів для неоднозначності і сумнівів давало визначення неустойки як способу забезпечення зобов'язань, наведене в Цивільному кодексі Української РСР, яке проіснувало з 1964 р. до дати набуття чинності новим Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) у 2004 р. Згідно зі "старим" законодавством неустойкою визнавалася визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема, у випадку прострочення виконання. Неустойка на розсуд сторін могла обиратися у формі штрафу або пені.

З набуттям чинності новим ЦК України предмет неустойки розширився і став включати ще і майно, виокремилися визначення штрафу і пені як форм неустойки, з чого з'ясувалося, що пеня в розумінні цього Кодексу може застосовуватись лише у випадках порушення грошового зобов'язання. В чому полягала логіка законодавця під час введення такого обмеження, важко уявити, але виходячи з принципу свободи регулювання цивільних відносин, а також норм Господарського кодексу України (далі - ГК України), які не встановлювали подібних обмежень, тлумачення пені як санкції тільки за порушення грошових зобов'язань виглядало досить спірним у процесі регулювання майново-господарських відносин.

Попри це, деякий час у практиці розгляду господарських справ суди користувалися обмеженням у застосуванні пені, передбаченим ЦК України. Проте безпідставність його застосування обґрунтовано нормою ч. 1 ст. 230 ГК України, що передбачає стягнення штрафних санкцій (неустойки, штрафу, пені) у разі невиконання або неналежного виконання сторонами будь-яких господарських зобов'язань. Зважаючи на це, маємо, щонайменше, два нюанси застосування штрафних санкцій за порушення грошових зобов'язань.

Нюанс N 1: строк нарахування пені

Певний час, коли судова практика йшла по накатаній ЦК Української РСР системі регулювання, сторони не зверталися для обґрунтування своїх вимог та заперечень до положень ч. 6 ст. 232 ГК України. Цими положеннями нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлювалося законом або договором, припинялося через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Період нарахування пені ставився у залежність лише від строку позовної давності, у відповідних розділах договорів у частині застосування пені не прописували фрази на кшталт "за весь період прострочення" або "до моменту повної оплати" тощо. Нині кредитору, котрий бажає під час укладання договору максимально убезпечити себе від можливих намірів боржника порушувати зобов'язання, доцільніше зробити відповідне застереження. При цьому навіть якщо такого застереження не зроблено, норми ГК України дають певні можливості для відстоювання позиції щодо нарахування пені у відсотках протягом всього періоду прострочення, звичайно, з урахуванням строку позовної давності в один рік, якщо він не збільшений сторонами в договорі.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України через шість місяців, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється нарахування штрафних санкцій за порушення, яке виражається в простроченні виконання зобов'язання. При цьому є норми ГК України, які окремо від відповідальності за прострочення виконання інших зобов'язань регламентують відповідальність за прострочення саме грошових зобов'язань, тобто є спеціальними щодо загального правила. Зокрема, ч. 4 ст. 232 ГК України встановлює, що відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк. У зв'язку з тим, що ГК України не містить визначення поняття "чужі кошти", а порядок нарахування відсотків за користування чужими коштами виділяється в окрему частину в межах статті про порядок застосування штрафних санкцій, можна дійти висновку, що несплачені вчасно кошти боржника в сумі простроченого зобов'язання вважаються з наступного дня після закінчення строку виконання грошового зобов'язання такими, що належать вже кредитору, тобто є чужими.

Отже, згідно із ч. 4 ст. 232 ГК України відсотки справляються по день сплати цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлений інший строк для їх нарахування. Такий інший строк для сплати санкцій за прострочення грошових зобов'язань законом не встановлений, тому можна говорити, що стосовно ч. 6 ст. 232 ГК України норма ч. 4 цієї статті є спеціальною. Більш того, ця норма кореспондується з положеннями ч. 6 ст. 231 ГК України, які передбачають, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором, за увесь час користування чужими коштами.

Таким чином, норми господарського права дають кредитору достатньо підстав для доведення своєї позиції про нарахування штрафних санкцій за весь час існування порушення грошових зобов'язань боржником.

Нюанс N 2: розмір штрафних санкцій

Інший нюанс порядку нарахування санкцій за порушення грошових зобов'язань пов'язаний з визначенням розміру санкції. З одного боку, свобода договору надає сторонам право регулювати свої відносини як на підставі господарських договорів, так і угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України). Угода про погодження сторонами певного розміру штрафних санкцій відповідає нормі ч. 4 ст. 231 ГК України, за якою у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються у розмірі, передбаченому договором, а нормою ч. 2 ст. 551 ЦК України дозволено сторонам збільшувати розмір неустойки, встановлений законом, шляхом погодження його в договорі, укладеному з дотриманням письмової форми. Крім того, ст. 199 ГК України прямо визначає, що до відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України. З іншого - ч. 1 ст. 231 ГК України встановлює, що законом стосовно окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У зв'язку з цим виникає запитання, чи має розмір пені, погоджений сторонами в договорі, обмежуватися подвійною обліковою ставкою НБУ на підставі положень ЗУ "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", прийнятого ще до введення в дію нових Господарського та Цивільного кодексів? На момент набуття зазначеним Законом чинності в 1997 р. його положення не суперечили змісту ст. 206 ЦК Української РСР, яка визначала, що стосовно окремих видів зобов'язань законодавством Союзу РСР і Української РСР може встановлюватися обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

На сьогодні, попри суперечності нормативного регулювання, є підстави говорити, що обмеження розміру пені, погодженого в договорі, подвійною обліковою ставкою НБУ підлягає застосуванню з огляду на норму ч. 1 ст. 231 ГК України. Натомість судова практика, що є певним критерієм правильності тлумачення норм закону, не дає однозначної відповіді на порушене питання і допускає у спорах з однаковим предметом та підставами спору прийняття кардинально протилежних рішень. Так, у постанові від 19 січня 2007 р. у справі N 9/252 судді ВГСУ, мотивуючи ухвалене рішення, зазначають: "Щодо посилань позивача у касаційній скарзі на приписи ст. 551 ЦК України, ст. 231 ГК України і своє право вимагати стягнення з відповідача пені у визначеному договором розмірі, то вони безпідставні, оскільки розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшено у договорі лише у разі відсутності обмежень щодо цього, а за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань встановлено граничний розмір пені, яка відповідно до ЗУ "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня".

Іншим рішенням того ж суду, оформленим постановою від 25 січня 2007 р. у справі N 20-12/071, на обґрунтування позиції суду щодо застосування пені у розмірі, погодженому в договорі, без будь-яких обмежень, наголошується: "Відповідно до ст.ст. 627, 629 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Господарський кодекс України визначає, що відносини в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Відповідно до ч. 2 ст. 67, ч. 4 ст. 179 ГК України сторони вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємин, що не суперечать законодавству України. Під час укладення господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частина 6 ст. 231 ГК України передбачає граничний розмір штрафних санкцій, що нараховуються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за весь час користування чужими коштами, але якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Частина 6 ст. 232 цього Кодексу встановлює строк, у межах якого нараховуються штрафні санкції, якщо інше не встановлено законом або договором. Отже, розмір пені, передбачений сторонами у договорі, не суперечить законодавству, а тому апеляційний господарський суд правильно визнав, що нарахування пені на заборгованість повинна проводитися виходячи із умов договору".

Звернемо увагу, що ВСУ визнав за можливе відмовити в порушенні провадження з перегляду кожного з наведених рішень, зневажаючи тим, що з приводу одного й того ж питання ВГСУ дійшов прямо протилежних висновків. Натомість згідно з п. 3 ст. 111-15 ГПК виявлення різного застосування ВГСУ одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах є підставою для перегляду постанови чи ухвали ВГСУ Верховним Судом України у касаційному порядку.

***

Попри те що узгодження розміру та інших умов застосування матеріальної відповідальності за порушення зобов'язань закріплюється сторонами шляхом підписання договорів, дійсні спори про стягнення штрафних санкцій вирішуються зазвичай у судовому порядку. Таким чином, усталена судова практика з цієї категорії спорів набуває вирішального значення для їх справедливого розгляду, а існуюча на сьогодні суперечність судових рішень свідчить про необхідність узагальнення практики господарських судів та надання відповідних рекомендацій та роз'яснень судами вищих інстанцій з метою уникнення виявлених відмінностей правозастосування.

Анна ПАНЧЕНКО, юрист юридичної компанії "Шмаров та Партнери"