Знавці стверджують, що нині в світі відбувається стрімкий перехід від однієї моделі відпочинку до іншої. Від SSS (Sea - Sun - Sand: Море - Сонце - Пісок) до LLL (Lore - Landscape - Leisure: Знання - Ландшафт - Дозвілля). Тобто до так званого зеленого туризму. Городяни, втомившись від міської метушні, загазованого повітря тощо, готові платити за принади простого селянського життя. Для сільських мешканців зелений туризм - це і додатковий заробіток, і можливість застосування своїх організаторських і творчих здібностей. Користь і сільській громаді, адже збільшення потоку туристів стимулює розвиток підприємництва, розбудову інфраструктури села, відродження та збереження культурної спадщини.
Це в ідеалі. А в реальності Україна в цій галузі поки що пасе задніх.
Як у них
У Австрії, Франції, Німеччині тощо відпочинок у селі як постійна туристична пропозиція існує вже кількадесят років.
Італія, Франція та інші країни так званої "першої хвилі" розвитку зеленого туризму звернулися до цієї форми малого бізнесу не від доброго життя. Реструктуризація європейського аграрного ринку після утворення Євросоюзу спричинила скорочення кількості зайнятих у сільському господарстві. Виникла потреба створювати на селі нові робочі місця. Уряди Іспанії, Італії, Бельгії, Данії, Нідерландів тощо сприяли новим видам діяльності, які доповнювали або навіть замінювали ведення сільського господарства. Зокрема - зелений туризм, здатний за належних умов оживити чимало сільських регіонів.
Статистика свідчить, що в ЄС 35% городян віддають перевагу відпустці в сільській місцевості, де на них чекають понад два млн. ліжко-місць.
У країнах "другої хвилі" (Кіпр, Угорщина, Польща, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія тощо) політичні рішення про державну підтримку розвитку сільського туризму приймалися без зайвих роздумів. Відповідно розроблялися спеціальні державні програми, створювалися необхідні державні, громадські або приватнопідприємницькі структури - об"єднання агротуристичних господарств і агентства, які ведуть електронні бази даних (інтерактивні портали).
На початку ХХІ століття експерти ВТО визнали індустрію сільського туризму сектором світового туристичного господарства, який зростає найбільш динамічно. Нині у постіндустріальних країнах обсяги надання агротуристичних послуг практично в два-чотири рази перевищують обсяги зростання готельної бази і курортного сервісу.
Цікаво, що, наприклад, у Польщі надання послуг сільського туризму, за законом, не є підприємницькою діяльністю, тобто прибутки селянських господарств за такі послуги не обкладаються податком на додану вартість. Законодавство передбачає також звільнення від оподаткування прибутку, отриманого від надання таких послуг, якщо, зокрема, туристам здається не більше п’яти кімнат.
Варта наслідування і промоційна система наших західних сусідів: у країні видається безліч рекламних буклетів та каталогів агротуристичних послуг, які містять конкретну інформацію - адреси, категорії та види осель тощо.
Що у нас
Україну, як і інші пострадянські держави, можна віднести до "третьої хвилі" європейських країн, які намагаються розвивати сільський туризм.
Перед у цій сфері ведуть регіони, які мають для цього найбільше соціально-економічних передумов (більшу кількість незайнятого населення та приватний житловий потенціал) -Карпати, Слобожанщина, Полісся, Поділля. Кількість господарств, які працюють на цьому ринку та вже мають певний досвід, відносно незначна, але поступово збільшується. За даними Спілки сприяння розвитку сільського туризму (державна статистика відсутня), впродовж трьох останніх років щорічний приріст зокрема у Карпатському регіоні становить 20-30%. До слова, саме у Карпатах зосереджено понад 60% садиб, які в Україні приймають "зелених" туристів.
Серед причин того, що ринок сільського туризму в Україні ось уже 15 років "на стадії становлення", фахівці називають неузгодженість дій центральних органів виконавчої влади у сфері туризму та аграрної політики; недостатню кількість високоякісних об’єктів розміщення в центрі та на сході країни; відсутність навчальних центрів для підготовки та перепідготовки менеджерів та сільського населення (Школи сільського зеленого туризму, яка з 2009 року діє в Національному університеті біоресурсів та землекористування України, напевне, недостатньо); відсутність реклами сільського туризму; проблеми із отриманням якісних послуг (власник садиби не зобов’язаний мати освіту за спеціальністю "готельне господарство", закон не вимагає ліцензування послуг із розміщення та харчування туристів), недостатні можливості захисту прав сторін; неврегульованість питання щодо обов’язкової сертифікації послуг; відсутність у сільського населення доступу до привабливих кредитних ресурсів та сприятливих умов для інвестицій. У сільській місцевості - 6,3 млн. приватних житлових будинків. За даними фахівців Інституту економіки НАН України, до 1 млн. будинків можуть використовуватися на ринку сільського зеленого туризму. Однак для цього їх треба реконструювати та модернізувати відповідно до санітарних вимог та міжнародних стандартів.
На думку Володимира Васильєва, голови Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні (створена у 1996 році Спілка сьогодні налічує 20 обласних, 47 районних, 70 сільських відділень та осередків, які об"єднують 956 власників садиб та 42 юридичних осіб), головними труднощами є неврегульованість питань "зеленого" туризму на законодавчому рівні. З часу набуття чинності закону України "Про туризм" (вересень 1995 року) було прийнято закон "Про особисте селянське господарство" (травень 2003-го), який визначив право особистих селянських господарств надавати послуги у сфері сільського зеленого туризму, а також цілу низку документів, що регламентують господарську та підприємницьку діяльність на базі ОСГ. У результаті виникло багато двозначностей та непорозумінь у трактуванні господарських питань щодо обслуговування селянами туристів. Нез’ясованих питань додав і новий Податковий кодекс. Сподіватися, що на ці питання найближчим часом буде дано відповіді, не доводиться: у Верховній Раді зареєстровано півдесятка законопроектів щодо "зеленого" туризму, покликаних стимулювати приватну ініціативу, проте перспективи їх розгляду більш ніж туманні.
А поки що окремі ентузіасти, які прагнуть реалізуватися в сфері сільського зеленого туризму, працюють, за виразом зокрема начальника головного управління Держкомзему в Чернігівській області В’ячеслава Шведа, "на межі порушення закону"...
"Не чекати милостей від природи..."
До слова, про ентузіастів. Є ще одна проблема, про яку говорять менше: далеко не всі сільські мешканці, які мають, так би мовити, матеріальну базу для надання послуг "зеленим" туристам, готові до цього морально. Дехто воліє сидіти без роботи і без грошей, ніж "когось там обслуговувати"... Сприяти зміні цієї психології могла б розумна державна політика, зокрема створення певної заохочувальної системи, але державі, як ми вже зрозуміли, зараз не до цього.
Що виходить у тих, хто хоче і вміє працювати на цьому напрямку, на власні очі побачили учасники прес-туру (організованого Держземагентством України у рамках проекту Світового банку "Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру") до агросадиби "Соколиний хутір" в селі Петрушівка Ічнянського району на Чернігівщині.
"Соколиний хутір" - це приватна територія площею 5,5 га, що розкинулася на березі річки Смож (на протилежному березі розташований відомий палацово-парковий комплекс "Качанівка").
"Соколиний хутір" включає кілька садиб для проживання, оздоблених за українськими традиціями кінця XVIII - початку XX століть, етнографічний музей, стайню, кузню, міні-зоопарк, козацький тир, літній та зимовий шинки, козацьку лазню, облаштовану акваторію із човнами і катамаранами (є навіть - майже як справжній - козацький човен "Характерник") тощо.
Назва "Соколиний хутір", як розповів власник агросадиби Микола Череп, теж походить від козацького характерництва: на родовому слов’янському древі сиділи три птахи - сокіл, крук і голуб...
Агросадиба має екологічний сертифікат 2-го рівня "Зелена садиба".
Проте головна "родзинка", якщо можна так сказати, "Соколиного хутора" - це його господар. Микола Череп - отаман Ічнянської козачої січі, член спілки краєзнавців України і просто неординарна і захоплена особистість. Господарювати панові Миколі допомагає його родина, найманих працівників у агросадибі немає.
На "Соколиному хуторі" можуть одночасно відпочивати до 20 чоловік. Їдуть і з України, і з-за кордону. За словами пана Миколи, зараз гості до них приїздять на вихідні (п’ятниця - понеділок), тому що приймати, годувати, розважати тощо туристів щодня - занадто витратно. "І країні в цілому, і нашому бізнесу зокрема треба ще років із десять розвиватися, щоб отримати клієнта, який спокійно платитиме сто доларів, - каже пан Череп, - а якщо брати за проживання 120-250 грн, то ми нібито і не в мінусі, але на розвиток не вистачає...".
У позитиві від знайомства із Миколою Черепом та його господарством розчинилося негативне враження від доріг Чернігівщини, якими учасники прес-туру змушені були діставатися до "Соколиного хутора". Голова Ічнянської райдержадміністрації Сергій Рубашка лише стенає плечима: мовляв, коштів, щоб побудувати нормальні дороги, у районі немає... Визнає пан Рубашка і те, що не кожен турист, якого ваблять чернігівські краєвиди, доїде до середини такої дороги. Однак це державного чиновника аніскільки не бентежить. "Років через десять ситуація зміниться на краще", - оптимістично заявляє він. Між іншим, рівень безробіття у Ічнянському районі - 32%. Можливо, за іншого ставлення місцевої влади зокрема і держави загалом частина цих людей знайшла б себе у сфері зеленого туризму. Голова Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні Володимир Васильєв з цього приводу зауважує, що владі варто не нарікати на відсутність грошей, а розробляти програми розвитку сільських територій. Коли можновладці дослухаються до порад фахівців, - питання, як відомо, риторичне.
